Прочитай уривок із новели.
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озираєця довкола, зітхає нимічно худими грудми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із сумки конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...
—Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би...
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумкою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою литить, щоб довязати до вечора свої шісьть кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.